"Сором український і грузинський": чому колишні ув'язнені з наших окупованих територій майже нікому не потрібні.

Сотні українських в’язнів, які після початку масштабного вторгнення РФ спочатку опинилися в окупації, а потім були депортовані до Росії, по закінченні терміну виявляються один на один із проблемою повернення на батьківщину. До недавнього часу витрати на проїзд, харчування, проживання та іноді лікування для наших співгромадян забезпечували волонтери. Але через втрату фінансування громадських організацій шлях додому для українців, яких вони підтримували, перетворився на справжнє випробування. Людей тижнями тримають у буферній зоні на кордоні, поки не підтвердять громадянство, а потім вони повинні чекати т.зв. "білий паспорт".

"Телеграф" поспілкувався з представниками громадського сектору, які дбають про права в’язнів.

Не проведена евакуація призвела до тяжких наслідків

Періодично в ЗМІ та на сторінках правозахисних організацій з'являється інформація про засуджених українців, які не за власною волею опинилися в Росії, а тепер не можуть повернутися на батьківщину. У лютому такої можливості очікували на російсько-грузинському кордоні більш ніж десяток наших співгромадян, і ще стільки ж намагалися отримати документи у столиці Грузії — Тбілісі. Йдеться про в’язнів, які до початку масштабного вторгнення відбували покарання в пенітенціарних установах в тих областях, якими швидко просувався ворог. Це території Запорізької, Донецької, Луганської, Харківської, Херсонської областей.

- Вперше такий досвід, коли установи виконання покарань опинилися в окупації, країна отримала в 2014 році, і тоді відповідні інституції повинні були зробити висновки, — зазначає голова правління громадської організації "Захист ув’язнених України" Олег Цвилий. – Але цього не сталося. І коли в лютому 2022 розпочалася масштабка, начальники колоній намагалися отримати від Державної кримінально-виконавчої служби України (ДКВС), як діяти. Керівництво виявилося в зоні недосяжності, можливості координувати свої дії з ними у адміністрації установ не було, без цього ніхто не взяв на себе відповідальність за рішення про евакуацію, тому установи були захоплені разом із в’язнями. Звичайно, зараз ДКВС виправдовується, що вони б і раді були евакуювати людей, але не було наказу військової комендатури.

Як би там не було, але такі дії або бездіяльність призвели до серйозних наслідків. Зокрема, колонії потрапляли під обстріли, погіршилися умови утримання. Засуджені піддавалися знущанням і катуванням з боку росіян. Найбільше страждали від цього ті, хто приєднувався до АТО або був патріотично налаштований, очевидно, що багатьох з них вже немає в живих. А найголовніше – відбулася депортація в’язнів до Росії (за даними Мін’юсту йдеться про приблизно 3000 осіб, які утримувалися в 11 установах – Авт.), людей переміщали без дотримання санітарних норм, вимог безпеки і т.д. Українці потрапили в основному в аналогічні установи Волгоградської, Ростовської, Краснодарської областей і навіть Мордовії, – зазначає Олег Володимирович.

Такі примусово переміщені в’язні росіяни "пересуждають", тобто переглядають терміни покарання за своїми законами. Після чого у частини українців терміни навіть зменшуються, але це зовсім не означає, що вони можуть потрапити додому швидше своїх нещасних колег. Адже більшості наших співвітчизників адміністрації російських тюрем не повертають українські паспорти (їх росіяни могли просто втратити під час переміщення або свідомо знищити), що автоматично робить людину після виходу на свободу "нелегальним мігрантом".

- Частину людей росіяни поміщають по закінченні термінів ув’язнення в центри депортації та тимчасового утримання іноземців. І можуть тримати там місяцями, – говорить Олег Цвилий. – Частину відпускають, прямо з тюремної роботи, без копійки, і в переважній більшості без документів. Якщо людина була в цей момент, наприклад, у Керчі, де проходять суди, то для того, щоб далі переміщатися, потрібно отримати довідку в міграційній службі про встановлення особи. І це не швидко, а поки йде очікування, колишніх в’язнів потрібно десь розмістити, переодягнути, нагодувати. Далі постає питання про те, як дістатися до кордону з Україною, квитки також потрібно оплачувати.

- До початку серпня 2024 року була можливість повертати звільнених українців через коридор "Колотилівка-Покровка" (ці пункти пропуску розташовані відповідно в Бєлгородській області РФ та Сумській області України — Авт.), — говорить представниця ГО Анна Скрипка. — Після його закриття можна було виїхати через Білорусь, але цей варіант підходив тільки екс-в’язням, які отримали російські паспорти. А для більшості залишався шлях через Грузію. Тут люди опиняються в буферній зоні між пунктами пропуску "Казбегі" і "Верхній Ларс", де чекають підтвердження особи з української сторони.

Сотні євро на людину – дорога додому недешева

Українців, які прагнуть потрапити додому, утримують на російсько-грузинському кордоні в технічному нежилому приміщенні, в якому немає навіть туалету. Лише нещодавно там з'явилися двоярусні ліжка і матраци, а до цього українці взагалі спали прямо на підлозі. Це місце очікування активісти називають ганьбою для українців і грузин. При цьому зазначають, що після неволі більшість в’язнів відчувають серйозні проблеми зі здоров’ям, які в таких умовах лише погіршуються.

- Були випадки, коли прямо в "буфер" викликали швидку, але в Грузії це платно і рахунки занадто великі, — говорить Олег. — І померли вже двоє людей, а тіла ми не змогли забрати, бо це занадто дорого, поховали на місці. Знову ж таки зусиллями місцевих волонтерів людей годували, допомагали добратися до Тбілісі, адже паспорт можна виготовити лише в грузинській столиці, звернувшись до українського посольства. Але й тут дискримінація колишніх в’язнів продовжується, МЗС встановив місячний термін для виготовлення документів на відміну від інших громадян, які можуть отримати документ за кілька днів. Так що якщо держава не може прискорити процес, дати людям "зелене світло" на повернення в Україну, тоді повинно витрачати кошти на утримання людей, але цього не від