Воїн ЗСУ Андрій Смоленський, що втратив руки та очі на війні, назвав фрази, які ніколи не варто казати військовим
Воїн ЗСУ Андрій Смоленський, що втратив руки та очі на війні, назвав фрази, які ніколи не варто казати військовим
Український військовослужбовець Андрій Смоленський з позивним "Апостол", який на фронті втратив очі та частини рук, розповів, яких фраз варто завжди уникати під час розмови з воїнами. Він вважає висловлювання жалю найгіршим з усього, що може почути у свою адресу військовий. Натомість це варто замінити на слова подяки.
В інтерв’ю ТСН Андрій Смоленський розповів про найобразливіші речі, які він чув від оточення. Передусім, за словами військового, потрібно замість жалю висловити та показати повагу й зрозуміти, що поранений воїн такий самий, як і всі інші люди.
"Жаль – це найгірше, що можна дати військовому після повернення з фронту. Жаль – це величезне приниження військового, який свідомо йшов на фронт, знав, на які ризики він йде і готовий був нести відповідальність за ці ризики. Жаліти можна тих, хто не несе відповідальності за свої вчинки. Військові – це не ті люди, які не несуть відповідальності за свої вчинки, військові – це ті люди, які набралися сміливості взяти на себе відповідальність за все, що ми бачимо навкруги. Після поранення військовим, однозначно, треба давати не жаль, а повагу в дрібницях, у великих речах, у всьому", – пояснив чоловік.
Смоленський назвав найпоширеніші ситуації, з якими й сам чимало разів стикався: "Є історії, коли це жорстке поранення, як у мене, може підбігти людина і підхопити тебе, бо вона боїться, що ти впадеш. Може підбігти інша людина і почне звертатися не до тебе, а до людини, яка поряд з тобою, яка виглядає здоровою. Наче ти не є суб’єктом. І це навіть проявляють не просто чужі люди, а родичі".
Військовослужбовець пояснює, що замість жалю краще поспівчувати людині й поставитися до неї з розумінням. Зокрема, повага і подяка є також обов’язковими речами, які варто висловлювати навіть тоді, коли людина, що повернулася з фронту, відмовляється спілкуватися.
"Повага – це перше, що ми можемо дати військовому, коли він повернувся з фронту, і будь-яка людина, яка повернулася з армії, заслуговує на повагу. Друга річ, на яку заслуговують військові, – це подяка. Почніть просто зі слів "Добрий день. Вибачте, я хотів би вам дуже сильно подякувати за те, що ви є нашим захисником". Якщо починати із цієї фрази, ви точно не прогадаєте. Навіть якщо він не хоче спілкуватися, потрібно почати з подяки. Я думаю він її почує. Він може сказати: "Ви знаєте, я не хочу говорити", але він почує першими слова подяки", – сказав він.
Андрій Смоленський закликав військових вказувати оточенню на те, що їм не подобається, адже власне самопочуття важливе: "Найголовніше, як військовий почувається всередині. Я б дуже хотів, щоб військові, які повертаються, знали, що можна жити завжди. Можна продовжувати життя. І не дозволяйте спілкуватися із собою у такий спосіб. Люди будуть вчитися, що так не варто спілкуватися з військовим".
Минуло вже 9 місяців від поранення 27-річного військового. Чоловік пішов добровольцем на фронт і командував невеликим підрозділом на півдні України. Він дістав поранення, коли підіймався з траншеї. Тоді Смоленський втратив зір, частково слух та обидві руки.
"Мої болі зменшилися, лікарі допомогли стати на ноги, реабілітологи допомогли адаптуватися до свого побуту. Я щасливий, я кайфую від життя, я кайфую від моєї дружини. Мені подобається гуляти вулицями свого міста і знати, що це мої вулиці й ніякий засранець з-за кордону не буде мені розповідати, якою мовою спілкуватися, у що вірити і як мені жити. Я не жалкую жодного разу, що пішов на фронт і мав честь служити з такими чудовими хлопцями, такими чудовими людьми навколо і що я мав щастя отримати цей досвід, який мене зробив зовсім іншою людиною і який дав мені зрозуміти, що в цьому світі важливо", – з надією сказав він.
Проходячи реабілітацію, Смоленський знайшов нове хобі – співи. Його першою піснею став кавер на хіт відомого гурту 5’Nizza "Солдат". Чоловік переклав її українською мовою та актуалізував текст відповідно до реалій війни й власної життєвої історії.