"Мені у в’язниці говорили, що його розстріляли", - історія подружжя Ягупових: військового та цивільної полоненої

Для запису інтерв’ю ми з Оленою зустрілися в Києві. На початку розказує, що у чоловіка був розірваний меніск та травма хребта. Йому вже зробили три операції. Але тепер треба поставити імплант у хребет, оскільки п’ятий диск роздроблений. Щоб поспілкуватися з Артуром, набираємо його по відео-зв’язку. Він у лікарняній палаті.

- Розкажіть, чому ви опинилися саме в Полтаві?

- Сюди направила частина. Хоч я писав рапорт, щоб відправили до Києва. Сказали, що тут перенаправлять. Але цього не роблять.

- Ви кудись зверталися зі скаргою? Наприклад, на гарячу лінію.

- Гаряча лінія – це для холодних ніг (всміхається. – О.М.). Так, вони поспілкуються й на тому все. Одні відписки: зрозуміли-прийняли-до побачення.

- Скільки треба чекати на імплант?

- Треба поїхати до професора, щоб він поставив у чергу. Але ж мені з частини не дають для цього направлення. Замкнене коло.

- Чому не дають? Мають же пояснити причини.

- В частині кажуть, що можуть лише направляти до Сум, Харкова і Полтави. Але це не так. Можна відправляти на лікування навіть за місцем проживання. Не розумію, чому таке ставлення. Можливо, люди не на своїх місцях. Або хочуть отримати щось у кишеню.

- Як, де і коли ви травмувалися?

- Майже рік тому під Харковом. Я невдало зістрибнув до окопу у спорядженні. Причому так, що, вибачте за порівняння, хребет посипався в труси (всміхається. – О.М.). Запекло зверху донизу. Наші медики намагалися щось зробити, допомогти — давали знеболювальне, мазі. Але потім почало тягнути ноги. Я консультувався із вузькопрофільними лікарями. Один із таких навіть сказав: "Дід косить! На передок його!". Бувало й таке...

А коли ми вже витягнули Олену, я хоч потрапив до Києва. Мені зробили направлення до Центрального госпіталю, звідки мене перенаправили до Інституту ортопедії. Але потім сказали, що це була одноразова акція (посміхається. – О.М.). Свої заморочки у проходженні цього пекла.

- Як ви почуваєтеся?

- На певний час буває невелике полегшення, а потім знову біль. Ноги тягне.

- А як ходите?

- З палицею.

- Ви сказали, що травмувалися на Харківщині. Розкажіть, як взагалі потрапили на війну? Знаю, що пішли в армію ще до повномасштабного вторгнення.

- У 2019 році я підписав контракт, який закінчився, але він автоматично пролонгований. Пішов, тому що все життя на службі цій державі — то у пожежній охороні, то в МНС.

- Де ви зустріли 24 лютого 2022 року?

- На кордоні з рф. Виїхав туди ще напередодні — 20 лютого. Ми були прикомандировані до частини.

- Ваша 92-а бригада одна з перших зустріла ворога на Харківщині. Наскільки я пам’ятаю, ви були достатньо добре оснащені, мали техніку…

- Це так. Але ми все ж думали, що у них вистачить мізків не починати наступ, однак вони пішли. Перші ракети на Харків прилетіли при нас. Ми бачили, як дві з них влучили на Салтівці. Я одразу сказав побратиму, що це війна. Ми виїжджали мобільними групами, наводили на росіян жаху (посміхається. – О.М.). Потім були в місцевих боях.

- Було страшно?

- Звичайно! Немає жодної людини, яка не боїться. Тим більше, спочатку не було зрозуміло, на що очікувати.

- Як ви дізналися, що дружина в полоні?

- Уже проводилася Харківська операція. Ми зайшли за Куп’янськ. Відігнали росіян. У мене більше тижня не було зв’язку. Волонтери привезли Старлінк. Я підключився й побачив, що від неї був дзвінок пару днів тому — 6 жовтня. Спробував набрати – відповіді немає. Одній з наших доньок прийшло повідомлення, що я вийшов на зв’язок. Вона перенабрала й спитала, коли востаннє чув маму. Потім повідомила, що Олену взяло фсб.

- Про що тоді подумали? Ви на війні. Як шукати, допомагати?

- Спочатку була невелика розгубленість – куди бігти, кому дзвонити? На ту ж територію нікому – це не має жодного сенсу. Тим більше, ми не володіли точними даними. Подали заяву про те, що безвісти зникла. Я звернувся до свого тодішнього керівництва з проханням допомогти, але пізніше зрозумів, що нічого не робилося. Тож ми шукали своїми силами. Донька розмістила інформацію в соцмережах про те, що розшукує маму. Я не міг публічно маячити, щоб їй не нашкодити. Але звернувся до штабу, який займається зниклими та військовополоненими. Зареєстрували, пообіцяли дати місцевого слідчого із Запорізького управління СБУ. Після однієї з операцій я туди поїхав, мені знову довелося писати заяву, щоб надали його. Але вони там нічого не робили. Друзі з Німеччини надіслали мені перший ролик із Оленою, де вона дає інтерв’ю "ріа-новости". Я хоч побачив, що вона жива. Не знав, що з нею там витворяють. Пізніше вийшла на контакт одна персона з кримінального світу. Я розумію, що їй хотілося грошей. Сказала, що перебувала з Оленою у в’язниці й може їй щось передати. Ми гроші їй перерахували, але вона нічого не зробила.

- Як ви, зрештою, вийшли на зв’язок?

- Олена подзвонила з незнайомого номера. Емоцій було дуже багато після цих восьми місяців невідомості...

- Я ж теж не знала, живий він чи ні, — додає Олена. – Набрала й з острахом чекала, чи відповість? Мені ж у в’язниці говорили, що його розстріляли.

- А коли побачилися? Як відбулася зустріч?

- Я прийшов до командира, пояснив, що треба зустріти дружину з полону. Вона якраз була у Воронежі – проходила останню фільтрацію та їде через країни Балтії в Україну. Він мені каже: "А ти що, до Воронежа за нею поїдеш?". І не відпустили мене. Змогли зустрітися, коли цією історією зацікавилася преса.

- Що відчували, коли побачили дружину?

- Це не передати словами…

- Наступного дня побігли вінчатися, — посміхається Олена. – Я сказала: "Хочу ще раз за тебе заміж!". Він відповідає: "Ми вже розписані!"

- І запропонував повінчатися...

Ми прощаємося з Артуром та продовжуємо розмову з Оленою удвох.

- Як ви опинилися в полоні? Де це сталося?

- Я була вдома у місті Кам’янка-Дніпровська Запорізької області. Воно було під окупацією…

- Ви не виїжджали?

- Спочатку виїхати було вкрай важко через ажіотаж: дуже багато людей тікали із Херсону та Миколаєва. Були величезні колони з машин – черга на декілька населених пунктів. Плюс, у мене були певні обставини – господарство: птахи, три собаки. Їх же треба було поприлаштовувати. Я все ж збиралася виїжджати. Хоч і чула, що на пунктах фільтрації є списки, які злили органи місцевого самоврядування. Могли знати, що я – дружина військового. Розказували такі пристрасті, що людей знімали з маршруту, і вони зникали. Моя знайома виїжджала з дитиною та матір’ю-інвалідом. Пройшли усі фільтрації. Їм перед сірою зоною кадирівці кажуть: "Сафари начинается!". Машина поїхала, а вони почали по ній стріляти. Влаштовували таке полювання. Так розважалися. Зрозуміло, що мені одній виїжджати було страшно. Поки я намагалася все спланувати, вони якраз до мене й прийшли 6 жовтня 2022 року. Їх було троє – ефесбешник Ян Заневський, який показав мені документи, та двоє деенерівців. Поводилися зухвало – хамили, замахувалися автоматами. Влаштували обшук. Нічого не знайшли. Я й не знаю, що шукали. Сказали, що надійшов донос від мого сусіда.

- Ви знаєте, що було в ньому?

- Що я – дружина військового, маю проукраїнські погляди і можу зберігати зброю. Але нічого ж не знайшли! Однак все одно повезли мене до відділу поліції неподалік від нашого дому. Завели у звичайний робочий кабінет і там почали катувати. Примотали мене скотчем до офісного стільця. Був ефесбешник, деенерівці, а ще прийшли троє кадирівців. Почали бити по голові дволітровою пляшкою з водою. Розбили мені голову, зробили закриту черепно-мозкову травму. У мене светр був до пояса в крові, яка стікала донизу. Потім вдягали целофановий пакет на голову, примотували скотчем до шиї, а один із них закривав мені носа, щоб я навіть в пакеті не могла дихати. У кабінетах стільці не впаяні в підлогу, як у в’язниці. Тому коли зовсім не було повітря, намагалася встати й падала на бік. Травмувала суглоби. У ефесбешника була табельна зброя. Він сидів навпроти мене за столом, крутив нею й казав таких нахабним тоном: "Ну что, давай поиграем с тобой в русскую рулетку!". Цілився в мене, я чула якісь клацання. Потім і до голови приставляв та натискав на курок. Скільки разів – не скажу. Це неможливо запам’ятати, коли тебе б’ють і душать. Я непритомніла. Мене нудило. Феесбешник бив мене рукояткою пістолета. Кричав, що зараз віддасть мене кадирівцям. А їх було десь 150!

- Що від вас вимагали?

- Сказати, де перебуває мій чоловік, кого знаю із АТОшників чи їхні сім’ї. Здати тих, хто має проукраїнські погляди та невдоволених окупаційною владою. Одним словом – якась маячня. Знайшли у мене в телефоні списки наших громадян, хто був членом комісії на референдумі. Але ж це була загальнодоступна інформація! Я її відправляла на нашу сторону. Так я тихо трохи шкодила. Виявляється, не дуже тихо.

- Що було потім?

- Відправили до камери. Я була одна. Нічого немає – навіть на чому лежати. Наступного дня викликали. Знову били й душили. Возили на дачу, де знайшли в сараї прапор України. От що тут такого?! У кожного українця він є. Не турецький же має бути! Розстелили вони прапор посеред двору. Заневський кинув мене на нього обличчям донизу, притиснув ногою та автоматом. Сказав, що зараз розстріляє.

Після того я його декілька днів не бачила. Потім 15 жовтня він приїхав з двома кореспондентами з "ріа-новости". Заявив, що я маю дати їм інтерв’ю. Попередив: "Скажешь плохо – я тебя расстреляю, а если хорошо – вечером будешь дома". Вивезли мене у район, який у нас називається Консервний завод, поставили біля старого розваленого гуртожитку, в якому років 20 ніхто не живе. Кореспондент ставив питання, я відповідала. Коли опинилася на волі, бачила це відео: так його змонтували, що була лише одна моя пряма мова, в якій я ніби зізнаюся, що ледь не за моїм наведенням нас обстрілюють.

Після цього інтерв’ю відвезли мене до камери. Один із тих, хто періодично допитував, сказав: "Посидишь тут еще максимум 30 дней. Если за это время не предъявят обвинение, по российскому законодательству тебя должны выпустить. Экстремизм – тяжелая статья, для которой нужны факты — доказательства". А я ж не знала, що представник фсб якраз і фальсифікував ці докази. Те інтерв’ю було сплановане як ніби зізнання у злочині. Потім виявилося, зробили ролик й про те, що знайшли склад зброї на дачі. Своєї, звичайно — сфальсифікували.

Тож додому мене ніхто не випустив. А у мене ж нічого з собою не було. Прийти до мене ніхто не міг – родичів там немає, а знайомі боялися. І це зрозуміло. Я просила хоча б ганчірку, щоб витерти голову. Нічого не дали. Сиділа і виколупувала з голови засохлу кров. Розчесатися нічим. Гігієни теж ніякої. Я на ніч залишалася в штанах, а єдині труси полоскала просто під холодною водою і сушила до ранку на двох знайдених у камері обгорілих сірниках, які кріпила до стіни. Такими ж сірниками вишкрібала на стіні дати. Знала ж, що забрали 6 жовтня. Далі відслідковувала, щоб орієнтуватися. Так дорахувала, здається, до 21-го. Тоді мене перевезли в Білозерку неподалік Енергодара, де я чотири місяці сиділа в СІЗО з кримінальними злочинцями. Тут теж були знущання – не надавали медичну допомогу, змушували вчити російський гімн…

- А як годували?

- На початку в поліції до переведення через два дні щось почали давати. Їжею то не назвеш. Таке – запарена замерзла дерть одним шматком. Ні ложки, ні тарілки. На столі була одноразова використана. Повозила водою та з неї й їла. Так і сиділа. Я вже не кажу про туалетний папір чи зубну пасту! Одяг був, в якому забрали. У літніх шльопанцях. На останньому допиті перед переїздом вмовила немісцевого поліцейського заїхати додому взяти рушник та перевдягнутися. Він погодився. За це віддала йому ноутбук. Вдома ще все не розграбували. Хоча у пральній машині були речі кадирівців. Я взяла собі розчіску, рушник, щітку, а також шапку, куртку, черевики, бо розуміла, що попереду зима. Я так вдягнена потім і спала, коли мене перевезли в інше СІЗО. Там камера була розрахована на три людини, а нас було вісім, інколи десять. Багато хто спав на підлозі. Я теж. Лежати прямо місця не було. Тільки на боку наполовину під нарами. Холодно. Миші. Опалення відсутнє. Світло теж. Зверху в камері — лише невелике віконце. Через це була постійна напівтемрява.

- Тут теж допитували?

- Так. І били також. Я тут була до 18 січня 2023 року. Того дня мене привезли до Василівки. Там був Бетмен – це зв’язний між місцевими колаборантами та російськими військовими, яким ті передавали людей. Звичайно, не безкоштовно. До нього везуть таких, як я, з усіх СІЗО окупованої частини Запорізької області. Про всіх знімали ролики, ніби відпускають. Про мене теж. Я в кадрі була ще з двома чоловіками з Енергодару. На камеру нам говорили: "Решением главы Запорожской области Евгения Балицкого вы выдворяетесь за пределы области, так как препятствовали работе органов социальной защиты". Мені сказали стати посередині між чоловіками, щоб ми взялися за руки та з лівої ноги марширували в бік спуску, з якого видно все Запоріжжя. Ніби нас відпустили. Так ми ходили двічі, бо вони робили два дублі.

За кореспондентами, які знімали цей ролик, стояли солдати з автоматами. Я думала, що нас, скоріш за все, потім розстріляють. Але не зробили цього. Зараз вже такі ролики не знімають. Зрозуміли, що ніхто ніякої відповідальності за свої дії не нестиме. Просто українці зникають і все. Потім Бетмен нас завантажив у багажник своєї машини зі словами: "Ну что, индейцы, поехали?!"

- Куди вас повезли?

- У трудове рабство в одне з окупованих сіл Запорізької області. Нам одразу дали лопати й сказали: "Копайте окопы!". Йшов мокрий сніг. Під ногами бруд. Постав туди ногу – навіть не піднімеш звідти. Дивлюся й думаю: Якщо я залишуся без черевиків та пальто, як грітимусь потім?! Випросила солдатські гумові чоботи 45 розміру. Вони, звичайно, дуже важкі, але у них краще, аніж в черевиках. Усім ще дали військову форму. Поселили нас у закинутому будинку, в якому було дві невеликі суміжні кімнати. Спали на підлозі, адже нас було більше ніж 10 людей. Підйом о п’ятій годині. О шостій везли на "роботу". Усі, хто не вміщалися всередині машини, їхали у причепі – в такому, як возять тварин. Копали то до восьмої-дев’ятої вечора, то до одинадцятої-дванадцятої. Були випадки, що й до четвертої ранку наступного дня. Це залежало від того, який обсяг був потрібен певній бригаді. Тобто регламентованого часу не було. А навіщо?! Ми ж – раби! Скільки треба, стільки й були. Згодом жінок почали залучати до прибирання, прання та приготування їжі для офіцерів, які жили в окремих будинках. Привозили туди під конвоєм. Там охороняли. Часто й офіцери при цьому були вдома. Знаєте, у в’язниці теж є сексуальне насилля, але не в такій кількості, як в трудовому рабстві. Таке було одразу. Мене на другий день приїзду викликав до бліндажу командир підрозділу й сказав: "Будешь искать телефон – расстреляем. Будешь пытаться убежать – везде растяжки, тоже расстреляем. А будешь вести себя хорошо…". Роздягається й додає: "Делай массаж и все остальное". І що ти скажеш?! Не хочу? Людина з автоматом! Застрелять тебе й усе! Їм що?! Солдати нам постійно говорили: "Я тебя сейчас застрелю, и мне ничего за это не будет. Вы ж все – неучтенка!". І ніхто ніколи не знайде й не дізнається, що сталося. Це найстрашніше. Я не скажу, що полон сам по собі не страшний. Ні. Але ці такі "кінці у воду" реально найстрашніші. Тут ще все залежить, до яких попадеш. Жінки розповідали, що їх ґвалтували зброєю. Ще вивозять в табори на територію росії. Нам теж говорили, що туди повезуть.

- Як ви звідти вибралися?

- Дивом! Коли копали, нас же теж охороняли солдати. Зрозуміло, що у них є телефони. Звичайно, нас і їх попереджали, щоб не давали дзвонити. Але ж людський фактор ніхто не скасував. Один з наших чоловіків зміг домовитися з військовим. Той дав подзвонити брату, який був у Мелітополі. На неокуповану територію не було сенсу телефонувати. От скажемо рідним, де ми, і що?! Прийдуть, прорвуть усі оборони, щоб нас забрати? Надішлють Червоний Хрест? Ні! А брат цього чоловіка почав дзвонити у російські слідчі органи, сказав, що людей, які жили на окупованій територій, нічого не порушували, викрали з дому та змушують копати окопи на другій лінії оборони. Так кілька разів, поки до нас не прислали представників кримінального розшуку мвс росії. Нас забрали. Два дні тримали у Мелітополі на військовій базі у підвалі. Допитували. Тільки потім відпустили. У нас же не було ні документів, ні грошей.

Вони посадили нас на маршрутки і домовились з водіями, щоб завезли по містах, хто звідки був. Я запитала, а як нам вдома бути? Я ж розуміла, що нас там вже поховали, а тут ми заявимося. Кажу: "Точно вб’ють!". Відповідають: "Нет, не нужно ничего бояться. Ваше задержание было фейковым. Возвращайтесь и живите, как раньше. Если к вам придут, ничего не рассказывайте. Набирайте нас, или пусть они набирают. Вы же понимаете, что на местах еще работают не те люди, что должны". Дали нам такі візитівки зі своїми телефонами (Олена показує візитку із трьома російськими номерами і підписом Временное управление мвд россии Запорожской области, уголовный розыск. – О.М.). Я для себе зрозуміла, що вони не причетні до цього всього – не в долі ж. Після приїзду зі мною одразу сталася така ситуація – сусід побачив, що я приїхала, подзвонив в поліцію, й за 10 хвилин вони вже були на місці. Ті, хто ж мене і вивозив звідси.

І от стою я посеред двору, де лежать застрелені собаки, купа сміття, а вони мені: "А что вы здесь делаете?". Кажу, що взагалі-то у себе вдома, і питаю, а вони чому тут? Знову питання: "А вы где должны быть? Ну куда мы вас отвезли?". Я одразу набрала тих росіян й дала слухавку. Щось там швидко їм сказали, ці сіли в машину й поїхали. Але ж я розуміла, що довго тут не вийде знаходитися. Треба шукати перевізника й виїжджати. Родичі сказали мені не жити вдома й не ходити вулицями. Можуть зробити що завгодно. Наприклад, кинути гранату у вікно й все. Тому, поки займалася пошуками, перебувала у знайомих. Домовлялася по рекомендації. Я боялася цих усіх фільтрацій. Перевізник мені дуже допоміг — розказав, де і що говорити, порадив відповідати правду, що прямуєте до Європи (а шлях же саме такий), просто не вказуючи кінцеву зупинку. Там же фсбшники – можуть щось запідозрити, якщо брехати. Їхала до Запоріжжя через Мелітополь, росію, Латвію, Литву, Польщу та всю Україну. Правда, сім днів (всміхається. – О.М.). Хоч від мого міста до Запоріжжя напряму – 150 кілометрів. Мені тут треба було подати заяву у місцевий відділ поліції, тому що злочин щодо мене був скоєний на території області. Так я і почала з ними (поліцією. – О.М.) боротися – то не хотіли заяву приймати, то писали іншу статтю Кримінального кодексу – 438: Порушення законів та звичаїв війни. А чому? Бо цим займається СБУ. Але ж є 127-ма (катування. – О.М.), 149-та (торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини. – О.М.). Це ж їхня компетенція! Добре, що у мене є знайома дівчинка-юрист, яка консультувала, то я могла орієнтуватися. По моїй ситуації засідала комісія. Знаєте, як мені сказав один представник МВС, який займається питанням торгівлі людьми? "Може, вам ще дати учасника бойових дій?!". Це як взагалі?! Йому інші члени комісії зауважили, що йдеться про торгівлю людьми у військовий час.

- Щось роблять по вашій справі?

- У Запоріжжі нічого. Я пройшла судмедекспертизу – у мене ж є сліди тортур. Поїхала до Києва на лікування та реабілітацію. Слідчий пів року не забирала результати, хоч вони були готові за два тижні. Зробила це, тому що я у Києві почала проходити експертизу по тих феесбешниках, то на місці про це дізналися і теж трохи зарухалися. А в столиці хлопці – молодці: швидко відкрили справу, провели розслідування по цьому Заневському та передали до прокуратури. Хоч у запорізькому відділі мене нічого навіть не запитували ні про нього, ні про колаборантів, а це ж прифронтова зона! Там і з лікарями питання. Я приходжу й розказую: 6 жовтня били так-то туди-то. Це лікар має записати. Вона: "Я пишу лише скарги, з якими ви звертаєтеся". Все! А це потрібно вказувати, не лише тому, що та ситуація має причинно-наслідковий зв’язок з моїм нинішнім станом. Ти ж далі проходиш судмедекспертизу, тебе оглядають та фіксують, що знайшли. От у мене є два шрами на голові. Тоді дивляться медичну документацію. Якщо там нічого не записано, то її неможливо взяти до уваги, бо немає конкретики. А це все потрібно для Європейського суду з прав людини, щоб довести, що росія – агресор. Я планую туди звертатися з позовом.

Щоб ви розуміли, мені в Запоріжжі навіть не призначили психіатричну експертизу. Вважають, що людина, яка була в полоні, зазнала тортур, психологічно не постраждала. Взагалі Стамбульський протокол ніхто не скасував. Тобто посадові особи не виконують свою роботу! Ще і, як я сказала, завдають шкоду країні. Виходить, це — внутрішній ворог! У Києві я вже пройшла психіатрів, які написали висновок, який теж треба для подачі документів до суду. Вони, до речі, мені й прописали лікування.

- То ви проходите лікування і реабілітацію…

- Так. Проходила обстеження. Мені зробили МРТ голови з контрастом. Є осередки. Я коли читала висновок – плакала... Приймаю ліки. Реабілітацію проходжу кожні три місяці. Суглоби травмовані. Я коли вийшла з полону, шкутильгала, не могла нормально йти – настільки був сильний біль. У Запоріжжі мені травматолог навіть без обстеження просто виписала якісь пігулки й усе! Це вже в Києві зробили УЗД, МРТ. Я знайшла фонд, який проплатив обстеження й реабілітацію. Це дуже дорого. Для суглобів проводили плазмотерапію. Також зуби роблю, які у мене повипадали, поки була в полоні.

Ще у мене серйозні наслідки ПТСР – наприклад, боюся ліфтів, знижена увага та пам’ять. Я відчуваю різницю. Навіть не знаю, що буде завтра. Це ж голова! З боєм отримала інвалідність. Але загальну. Хоча я ж постраждала внаслідок війни, бо до того мене нічого не турбувало! Виходить, я – інвалід війни. Тут теж треба з юристами розбиратися, щоб все було за законом. Можливо, колись росія виплачуватиме репарації. Нехай хоч мої онуки щось отримають. Має бути справедливість! У мене відібрали здоров’я, дім, майно, зрештою навіть пам’ять — у нас стільки було в ноутбуках записів та фотографій дітей, зокрема коли вони були маленькі. Все наше життя! А його вкрали!

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото та відео надані Оленою Ягуповою