"Всі казали, що це "операція 200". Віто відібрав хлопців і пішов на Лівий берег - всі повернулися, навіть без поранених", - пам’яті розвідника Віталія Нестеренка (Віто)
Віто був капітаном корабля, але у 2022-му прийшов у ЗСУ добровольцем і став розвідником, першим зайшов у тил противника на лівому березі Дніпра, створивши передумови для плацдарму на Лівобережжі Херсонщини. Бійці 222-го батальйону 126-ої бригади просять розглянути їхнє подання і посмертно нагородити званням "Герой України" розвідника Віталія Нестеренка, який за життя не отримав жодної нагороди від держави.
Лівий берег… І не потрібно пояснювати, про що йдеться. Це лівий берег Дніпра неподалік Херсону, куди з травня минулого року заходять наші війська, зробивши там потужний плацдарм, щоб просуватися далі. Але хто і як знайшов можливість вперше перетнути річку, завдати втрат ворогу, який навіть не зрозумів, що це зробила група українських вояків, як починалася розвідка місць, куди потім можна було перепливати, — про це в публічному просторі майже невідомо. Але ж є люди, які першими пішли на Лівий берег. На жаль, воїн, який очолив розвідувальну групу, пізніше загинув саме там, на Херсонщині. Але є його побратими, які не тільки розповідають про те, як це все відбувалося, а й наполягають на нагородженні загиблого командира розвідувального взводу Віталія Нестеренка, позивний Віто, званням "Герой України".
ЯК КАПІТАН СУДНА СТАВ КОМАНДИРОМ РОЗВІДВЗВОДУ
-Якщо сказати по-солдатськи коротко, то це була людина, за якою може заплакати чоловік, — говорить мені боєць розвідувального взводу 222-го батальйону Територіальної оборони Тарас Стеценко, позивний Бріга.
- Коли, де і за яких обставин ви познайомилися?
- Ми познайомилися на війні (сміється.) Він був призначений командиром нашого підрозділу. Віталій з нашого батальйону, куди потрапив на початку повномасштабного вторгнення. Спочатку він проходив службу в стрілецькій роті. Командування його помітило, виділило, і це було дуже добре, бо ця людина мала хист до розвідки. Його зробили командиром розвідувального взводу 222-го окремого батальйону.
- Він десь раніше служив, у тій самій розвідці наприклад?
- Ні. Він – цивільна особа, був капітаном судна.
- Нічого собі! Моряк?
- Так. Я про це пізніше дізнався, бо він ніколи не афішував свої здобутки, які мав у цивільному житті, але вони були. Ми багато дізналися вже на похованні командира від його матері, родичів.
- Що вас особисто вражало в ньому?
- На війні Віто почував себе дуже комфортно. У нього була завзятість до всього, що він робив, був палкий до виконання завдань різної складності. Ніколи не вважав, що якесь завдання може бути не виконаним чи важким. Він працював на результат, ретельно готувався. Турбувався про тих людей, які були з ним, — щоб всі були у безпеці, щоб у всіх було обладнання, яке потрібне. Можна сказати, він був батьком нашого взводу.
- Ви можете пояснити, як так стається, що моряк, людина з досвідом подорожей – і має хист до розвідки? Чи це пробуджують в людині обставини?
- Казати про нього "моряк, людина, що любить подорожі", — це дуже вузько, — до нашої розмови долучився заступник командира 222-го батальйону Територіальної оборони Андрій Скороход. — Щоб ви трошки зрозуміли цю особистість, перелічу вам декілька зовсім різних характеристик Віталія. Він з відзнакою закінчив навчання – у школі, потім у морській академії. Ріс без батька – був у юному віці, коли батько помер, тож дуже рано почав піклуватись і підтримувати свою маму. Далі – він спортсмен, обожнював бокс, брав участь у змаганнях, тобто це дуже дисциплінована людина. Над собою працював постійно. Навіть під час війни возив з собою спортивні прилади, займався, вдосконалював себе. Зі слів його друзів, Віталій навіть під час рейсів не полишав тренування. Наступне: у 29 років цей чоловік вже став капітаном корабля – уявіть собі. Це неймовірно ранній вік для такої посади. Ніхто б туди не поставив людину на таку високу посаду без відповідних показників у роботі. Він не мав шкідливих звичок. Був дуже добрим. Турбувався дуже про свою матір. Мати, та і взагалі всі, хто були на похованні – рідні, близькі та навіть сусіди, казали: про такого сина просто мріють.
Він мав патріотично налаштовану свідомість. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він прийшов до лав ЗСУ з перших днів добровольцем. Ще хочу додати: як капітану судна йому довелося пережити полон разом зі своїм екіпажем в Єгипті. Судно арештували силовики, наших моряків посадили у тюрму, процедура тривала не один тиждень. До всього екіпажу застосовували фізичний вплив, по-простому — били, щоб подавити морально, схилити до надання потрібних свідчень. Але це його не зламало.
- Віталій про це розповідав?
- Розповідав дуже обмеженому колу осіб. Наприклад, я про це дізнався від нього, коли ми вже рік служили разом. Якось він мені про це розказав…
Чим він вирізнявся? Завзяттям. Це мало у кого є: коли людина робить свою справу, при цьому у неї під ногами "горить земля". Таких людей дуже мало. Це іноді дивує, ти дивишся: чи людина насправді має таке ставлення до виконання завдань, чи імітує? Це рідкість – зустріти таку людину. Він був дуже прискіпливий, до кожної справи він ставився дуже ретельно. Ми могли по три, по чотири рази обговорювати всі деталі того завдання, що планували.
От ви спитали, чому саме він потрапив у розвідку, на цю посаду. Я вам скажу. Тут є елемент долі. Є люди, які вірять в долю, є такі, що не вірять. Я вірю. І на прикладі Віталія скажу, що отут точно була доля. Коли його призивали, а формуватися батальйон почав 9-10 березня 2022 року, він планувався на посаду командира розвідувального взводу. Я не знаю, як так сталося, але відбулися деякі перестановки, його несподівано призначили на стрілецький взвод. Ну, так буває, і він сім чи вісім місяців, може, навіть трішки більше, прослужив командиром стрілецького взводу. Але якщо вам долею визначено, то… Минув час, командир розвідувального взводу не прижився на цій посаді і вона стала вакантною. Постало питання, кого призначити на цю посаду. Особисто для мене, як командира, він був кандидатом номер один. Я бачив, як він себе поводить під час ведення бойових дій, як людина себе проявляє, які морально-ділові якості має, чи горить ще в ньому вогник, бажання працювати. Тому що розвідник, знаєте, — це має бути така собі фанатично налаштована людина. Повинен бути фанатизм до розвідувальної діяльності, однозначно. Мотивація – однозначно. Це не може бути так: хочу – не хочу, просто хороший хлопець і т.д… Ні, людина має бути вмотивована, готова до фізичних і моральних навантажень. Я з ним зустрічався, спілкувався, а потім просто в лоб задав питання: "Ти готовий працювати у якості розвідника?" Він, не вагаючись, сказав: "Командире, так, я готовий працювати". І ми його призначили. Все-ж таки доля дістала своє. Він все одно очолив взвод, який повинен був очолити спочатку.
І тут, знаєте, ще одна його характеристика проявилася – людина бажала навчатися. Це величезний фактор! Ми навчали його, він додатково навчався сам, навчав особовий склад, вдосконалював екіпіровку взводу. По маленьких зернинках все стягувалося, формувалося. Підбирали йому людей, обговорювали кожного. І таким чином сформували новий колектив розвідувального взводу. Почали працювати. Коли побачили, що люди готові виконувати завдання, від елементарних завдань потихеньку підійшли до найскладніших. Кажу: як людина, в яку я повірив, яку я рекомендував на цю посаду, він мене задовольняв на всі сто відсотків. Я з багатьма офіцерами служив у розвідувальних підрозділах, доводилося зустрічати різних. І оця людина мене задовольняла повністю. Я йому ставив задачі – він їх виконував, знаходив рішення. І головне — була турбота про людей і турбота про виконання справи. Він ніколи не ризикував людьми бездумно.
"ТРЕБА БУЛО НЕ ПРОСТО ЗАЙТИ НА ЛІВИЙ БЕРЕГ, А ЗНИЩИТИ ПРОТИВНИКА І ЙОГО ТЕХНІКУ. ЩО ГРУПА ВІТО І ЗРОБИЛА"
- Я так розумію, що Віталій чи не першим заходив на лівий берег. Коли це було?
- У травні 2023 року. Віталій очолював розвідувальну групу нашого розвідувального взводу. Було завдання зайти на лівий берег в тил бойовим порядкам противника, які розміщувалися по узбережжю, провести певні дії і повернутися назад. Він все виконав бездоганно.
- Як ви це планували? Треба ж було подолати Дніпро… Навіть я розумію, що ворог бачить, коли це відбувається.
- Подолати Дніпро — це майже нічого. Крім ріки треба було ще подолати протоки, деякі маленькі річки, два острови… Подолати систему спостереження ворога – там 24/7 чергували БПЛА… Подолати систему ворожих спостережних постів на лівому березі… А ще – поля з мінно-вибуховими загородженнями. Оце все і криється за висловом: "зайти на лівий берег".
- На той час, коли була поставлена попередня задача щодо виконання цього завдання, багато людей, які прийшли до взводу пізніше – у січні, в лютому, в березні – не дуже довіряли командиру. Навіть не те, що не довіряли йому, а скоріше мали сумніви, що це можна зробити, — додає Тарас. — Якщо мова зайшла саме про цю операцію, то навіть ті, хто не був залучений до її виконання, – всі в один голос казали, що це "операція 200". Тобто, з тих, хто туди піде, ніхто не повернеться. Віто відібрав тих, кого вважав за потрібне. Ми пішли – і всі повернулися, ніхто навіть не був поранений. Після цього його авторитет в очах солдат дуже піднявся, йому стали довіряти. Довіряти тому, куди він веде, що він робить, що наказує.
- Але ж він ішов разом з людьми, не залишався на правому березі, не спостерігав за групою, яка пішла...
- Так. Я вам скажу більше: для командира це, з моєї точки зору, може, і не дуже правильно, але він завжди йшов попереду, — каже Тарас. — Він нікого не пускав вперед себе. Є моменти, яких потрібно дотримуватися: "Командир має бути командиром, якщо що, то ти маєш залишитися живим і здійснювати управління". – "Ні. Я йду перший – і все". Це дуже піднімало в очах людей його авторитет і довіру.
- У нас з ним були дуже щирі робочі стосунки. Це завдання готувалося десь п’ять місяців, щоб ви розуміли. В січні 2023 року зародилася ця ідея – і поступово ми до цього прийшли, — додає заступник командира батальйону. — По-перше, Віто весь цей час проводив роботу з людьми. Весь час їх потихеньку запитував, моніторив, хто бажає, вивчав настрої колективу. Для розуміння, по складності це завдання рівня ССО, Головного управління розвідки. А ми запланували виконати це завдання силами простого розвідувального взводу ТрО! Потрібно було, по-перше, дуже ретельно пропрацювати матеріальну базу, все що необхідно. Вам перелічили, скільки смуг, скільки різних перешкод треба було подолати. Для цього нам потрібні були човни різних типів, екіпірування особисто для кожного воїна, деякі спеціальні речі… Плюс треба було попередньо провести тренування в звичайних умовах.
- Що таке "деякі речі" — можете пояснити?
- Наприклад, гідрокостюми. Їх ніхто нам не видавав, досвіду використання їх не було. Треба було їх знайти, з ними треба було навчитись працювати, перевірити, чи буде людям в них зручно, як у воді себе будуть почувати – дуже багато моментів. Це зайняло левову частку часу. До речі, матеріальне питання дуже обмежувало нас. Спочатку ми прорахували, що нам потрібно, щоб здійснити все. Потім дістати та випробувати. І тільки після цього ми могли бути впевнені, що зможемо пройти маршрут. Навіть якщо взяти човни, то з ними мали справу тільки лічені люди на той час, більшість навіть на веслах ніколи не ходила. Саме тому ми півроку готувалися по тихеньку до зазначеного завдання.
- А яке було завдання? Пройти, показати, що це можливо?
- Мета була – здійснити диверсію, знищити противника і його техніку. Ми чітко знали, куди йдемо і навіщо. Все було сплановано по годинах, по днях. Це операція багатоденна, її виконання займало понад тиждень.
- Ось вони пішли, а ви залишаєтеся тут, слідкуєте за групою за допомогою різних засобів. Як чекали їхнього повернення? Наскільки серце було не на місці всі ці дні? – питаю заступника командира батальйону.
- Серце, зрозуміло, не було на місці. Найбільше турбувало питання сильного ворожого РЕБ-придушення. Із-за цього виникли серйозні проблеми зі зв’язком. Вкрай рідко наші бійці виходили на зв’язок. А коли відсутній зв’язок, тоді тривожишся найбільше. Завдання складалося з декількох етапів. Якісь етапи були проміжні, а на основному етапі мала відбутися і головна подія виконання завдання. Ось тоді я особливо турбувався…
- Противник не очікував, що до нього підійдуть настільки близько?
- Звичайно, ні. Та ви що – травень 2023 року… До цього були зіткнення на островах, ближче до Херсона. Десь у січні-лютому один з підрозділів ССО чи ГУР вище по Дніпру десь в районі Нової Каховки робив наліт на лівому березі, розстріляли позицію росіян і відійшли. Але там пройшло не все гладко: поранені, пошкоджені човни, відхід під жорстким вогнем противника у слід. Оце, в принципі, і все, що було на цій ділянці такого формату. Маю на увазі завдання, які передбачали перетин Дніпра. Звичайно, те, що ми робили, було у повній секретності, трималося максимально потай, щоб ні в якому разі інформація нікуди не вийшла.
- А коли група повернулася?
- Тільки через два дні після виконання основного етапу завдання.
- Я так розумію, що ще до цього ви вже знали, що завдання виконане?
- Звичайно. Ворог навіть не зрозумів, що працювала диверсійна група. Вони досі не розуміють, що це було. Коли ми в серпні захопили полоненого з того напрямку, він сказав: "Мне десантники сказали, что это был прилет высокоточного снаряда". Нічого не було в радіоефірі, ніхто не піднімав особовий склад по тривозі, не було підйому чергових БПЛА, не було ніяких пошукових груп – взагалі нічого не було. Настільки філігранно, чітко виконали завдання, що ворог подумав, ніби це прилетів високоточний боєприпас, знищив техніку і особовий склад.
Ми знали, що завдання виконане, але нам треба було підтвердження. Наступного дня відправили БПЛА, який пролетів, зняв місце виконання завдання. І тільки після цього я повірив на сто відсотків, що все зроблено вірно. А вже показав деяким підлеглим і колегам тільки після того, як повернулася група. Тому що у розвідників є правило: завдання виконане тоді, коли група повернулася додому.
- Оце очікування… Ви знали, що вони пливуть назад. Як їх зустрічали? Наскільки вони були зморені? Як поводився Віталій?
- Вони були дуже втомлені. І при цьому у Віталія було таке піднесення – ух! Ви просто не розумієте: це було надскладне завдання. Таке могли зробити лише розвідники-контрактники, які готуються, тренуються роками. Я знаю, про що говорю. Я казав нашій групі: "Хлопці, якщо ви виконаєте це завдання, ви просто свій левел піднімаєте на рівень ССО і ГУР. Тому що це дуже серйозна задача".
За повернення я, чесно кажучи, вже не переживав. Переживав, коли вони зайшли на лівий берег, провели там певну кількість часу. Зв’язку немає. Лише інколи отримуєш невеличкі повідомлення, починаєш їх розбирати, що й до чого.
Ще один момент. Розвідники завжди розуміють, що є задача, є планування, але у 99 чи навіть ста відсотках, коли ти його починаєш виконувати, по ходу дій виникають непередбачувані обставини, які змушують приймати рішення, трохи коригувати, щось переносити… Тут було так само, був цілий ряд моментів, які впливали на виконання задачі. Але, слава Богу, з усім впоралися, вчасно приймалися правильні рішення, вносились корегування. Завдання було виконане на п’ять з плюсом. Була знищена техніка, була знищена жива сила противника. І ворог неабиякий. Навпроти нас стояв 56-ий парашутно-десантний полк ВДВ ЗС рф, це не якийсь стрілецький батальйон, це дуже серйозний противник.
- Професіонали, навчені…
- Так. І дуже добре озброєні.
- І вони навіть не зрозуміли, що відбулося…
- Не зрозуміли! Це дуже тішить. Завдання було надскладне, та виконане на п’ять з плюсом. Хлопці пройшли бойове хрещення як розвідники, справжні розвідники.
"ВІД ДЕРЖАВИ ВІТАЛІЙ ДОСІ НЕ ОТРИМАВ ЖОДНОЇ НАГОРОДИ"
- Ви ходили разом з командиром? – питаю Тараса. - Кажуть, розвідники часто роблять помилки, саме повертаючись. Наскільки ви були виснажені, втомлені? І коли відчули, що вже можна розслабитися?
- Відверто кажучи, за помилками Віталій дивився постійно. Він також вважав, що завдання можна назвати виконаним лише тоді, коли ми будемо доповідати про це командуванню. У нього все було під контролем. Для нього не було дрібниць, він на все звертав увагу. Всі це бачили, всі зрозуміли… Завжди після виконання завдання через день-два ми сідали і розбирали помилки: чому так виникло, що наступного разу треба передбачити. Так працювали.
Коли ми повернулися, звичайно, хотілося відпочити. Тому що під час виконання завдання там були такі умови, які неможливо передбачити. У нас інформація була насамперед з безпілотників. А з безпілотника грунт не промацаєш, який він. Якщо зверху видна зелена трава, земля, наче є, де приховатися, то, коли заходиш, виявляється, що це болото і зелена ряска (сміється.). І якийсь кілометр треба по цьому болоту йти. Це було додаткове навантаження, на яке ніхто не очікував.
- Ще хочеться підкреслити, в чому цінність цього завдання, — додає заступник командира батальйону. — Отой маршрут, ота можливість, яку використали під час його виконання, — все використовувалося потім мінімум ще два рази. І ворог не знав про це. Серпневе захоплення плацдармів на лівому березі Дніпра відбулося завдяки цьому пробитому маршруту. Віталій ще двічі користувався цим маршрутом для виконання різних завдань. Навіть перед заходом штурмових груп дружніх підрозділів на лівий берег першим заходив Віталій з розвідувальною групою. Тобто, дорога була пробита з травня 2023 року силами розвідувального взводу 222-го батальйону ТрО. Був прокладений маршрут, яким можна було безпечно перетнути всі зазначені перешкоди у вигляді мінно-вибухових полів, спостережних постів противника... Нашій розвідувальній групі вдалося все це подолати, пройти туди (неодноразово!), потім заводити групи інших підрозділів. Також пізніше працювали на лівому березі із зведеними розвідувальними групами, знищували, знову ж таки, живу силу російських ведевешників.
- І в подальшому для закріплення і формування плацдарму.
- Так. Тому це завдання було складне, унікальне, і, як виявилося, мало таку визначальну передумову на цій ділянці Дніпра.
- Як загинув Віталій?
- Це сталося 4 жовтня 2023 року. Ворог висадився на контрольовану нами ділянку островів, і намагався там закріпитися. Завданням розвідувальної групи Віталія було встигнути зайняти цю ділянку до їхньої висадки і влаштувати засідку. Ми прорахували, що вони будуть саме там висаджуватися. Але виявилося, що ворог буквально години на три-чотири раніше перед нами зайшов на ту ділянку. Стався вогневий контакт з противником. Ворога витіснили з острова та ще й добили при відході, але у бою Віталій "спіймав" кулеметну чергу.
- Його тіло вдалося одразу винести?
- Так, одразу. Він ще був живий деякий час, але поранення було несумісне з життям.
- Я розумію, що це деморалізує. Здається, не може такого статися з людиною, яка вже стільки зробила на цьому напрямку.
- Звичайно, деморалізує і підлеглих, і командування. Бо ця людина відігравала ключову роль, мала вже великий досвід.
- Я так розумію, що ідея подавати його на "Героя України" одразу виникла в підрозділі.
- Звичайно! Після виконання травневого завдання його подали на орден "Богдана Хмельницького" ІІІ ступеня. І його бійців – кого на "За мужність", кого на "Сталевий Хрест". Ми від батальйону, від нашої військової частини зробили все, що треба. На жаль, з якоїсь причини, невідомої нам… минув місяць, другий, третій – так Віталія ніхто не нагородив. Зараз, в принципі, проблем з нагородженням немає, ордени та медалі видають кому треба, та й чого вже приховувати – іноді і тим, кому не треба. Навіть ордена Богдана Хмельницького для Віталія ми так і не побачили.
- А хлопці отримали нагороди?
- Хлопці теж не отримали нагород за те завдання, так нічого й не прийшло. Це також для нас дуже цікава загадка.
Почали просувати ідею отримання ним особистої вогнепальної зброї. Декілька разів його подавали… Кажуть: їдьте отримувати. Оп — щось зірвалося. Другий раз кажуть їхати отримувати. Я поїхав з ним особисто в Миколаїв. Це ж офіційно запрошують! Значить, всі документи опрацьовані. Приїжджаємо. Зібрали військовослужбовців з різних частин. Приносять ящик з "Глоками-17", "Беретти М9", якісь інші нагороди і починають роздавати. Це було влітку, через пару місяців після виконання завдання. Майже усім присутнім, що там були, вручили "Глоки", "Беретти". А нам — Віталію дали ножик, мені медаль якусь… Але це так не працює. Військові, коли їдуть на заохочення, тим паче від міністра оборони, всі знають наперед, хто і що буде отримувати. Нам чітко сказали: ви будете отримувати вогнепальну зброю. Я радів за Віталія: це людина видатна – ще ніхто на той час не ходив на той берег до нього. А в результаті вище командування його заслуги не оцінило… Вже наступного разу, коли наче всі питання вирішили, йому мали вручити вогнепальну зброю десь наприкінці вересня. Відтермінували знову, сказали, що вже першого жовтня точно вручать… А четвертого він пішов виконувати завдання, і загинув. Йому так і не вручили ні зброю, ні орден Богдана Хмельницького.
- І посмертно не вручили?
- Ні! Це взагалі не вкладається ні в які рамки. Вже на Героя ми подали Віталія, зрозуміло, після його смерті. Сподіваємося, справедливість таки переможе…
- Кажуть, що в поданні на "Героя України" має бути вказано декілька фактів надзвичайних вчинків.
- У Віто фактів – отак! Вище голови! На той берег три рази заходив, виконував завдання. Потім наш розвідувальний взвод у складі зведеної розвідувальної групи зачищав плацдарм на лівому березі, багато полонених взяли (вісім здається), а ще багатьох знищили при цьому. З нашого ж боку при зачистці жодного пораненого чи загиблого. Хіба не результат? Зі всіх завдань він повернув підлеглих живими і неушкодженими. От чого людину не нагородили ще за життя – це питання.
- Для вас це болюче питання?
- Так, болюче. Це ненормально. Я бачу, як отримують високі нагороди в інших частинах посадові особи – але ж вони не зробили і 50 відсотків того, що виконала ця людина. Я вам скажу: приїхали в Миколаїв на нагородження разом з нами деякі розвідники, яких ми добре знаємо. І тим розвідникам вручили пістолети, а йому не вручили. Ми розуміли, що ті завдання, які вони виконували, — це просто небо і земля порівняно з тією операцією, яку ми провели у травні.
- Наскільки досі тримається взвод на авторитеті Віталія? Інерція, сила особистості працює і далі?
- Скажімо так: він був головною клавішею у цьому роялі. Тому без нього дуже важко. Заміни йому немає, ми досі ще не маємо командира, який міг би його замінити. У нас вже є розуміння, яким має бути командир. І нашому командуванню знайти йому заміну, думаю, дуже важко, а може, навіть, і неможливо. На ньому трималося все.
Підрозділ дружній. Той рівень, якого він досяг, був дуже високим. Віто постійно моніторив людей, слідкував за морально-психологічним станом. Він за них турбувався, за кого треба – просив: "Давайте його відправимо, нехай відпочине". Були різні моменти. Мало командирів, які отак переживають за своїх підлеглих, як він. Тому у людей чітко сформувався образ, яким повинен бути справжній командир – і під час виконання бойових завдань, і в побуті. Він і гуртує досі підрозділ. Ті досягнення, та пророблена робота, якийсь еталон в роботі, у виконанні завдань, він, звичайно, є і буде. Але заміну цьому командиру знайти дуже важко.
У деяких питаннях Віто був настільки прискіпливий… Міг прийти і поставити мені три питання, і ми могли обговорювати ці питання дві години, три години. Обговоримо одне, друге, третє, потім знову повертаємося до першого… Я іноді навіть експериментував. Бувало, кажу: "Ми все обговорили. Крапка. Йдемо працювати". А іноді чекав: наскільки його вистачить? Обговорили по одному колу, по другому, по третьому, четвертому… Дві з половиною години минуло, я думаю: "Давай, давай ще…" А він знову: "Що ще? Так, це ми прояснили, і це, і це…" І коли пройшло вже три години, він каже: "Здається, все вирішили". Кажу: "Звичайно. Чотири рази одне й те ж саме…" Я це постійно згадую. Така була особливість у людини. Так він працював. І це нормально. Але до цього треба було звикнути.
- Він був старомодним, консервативним, — додає Тарас. — Музику слухаєш сучасну – він каже: "Та… Мене називають старомодним — я б зараз послухав Вахтанга Кікабідзе" (сміється.). У нього не було дружини, нареченої. Він мені казав: "Сучасні дівчата весь час чогось хочуть… Їм потрібне щось сучасне". При цьому він слідкував за тим, як все розвивається на війні, все, що максимально нове, залучав. Він завжди дивився у майбутнє, йому хотілося робити корисне… У нього була завзятість до боротьби, до визволення України, до знищення ворога. Тому що він був азартна людина, і йому це подобалося. Він був тут на своєму місці. Я йому казав: "Може, станеш військовим, підпишеш контракт?" — "Ні-ні, у мене є моя спеціальність – я моряк, капітан корабля. Війна закінчиться, я повернуся в море"…
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ